Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org

В Україні: Sat, 22 Sep 2018, 06:06
Збірка "Савур-могила"
Звичаї нашого народу
Козаччина
Народна творчість
Галерея зображень
Альманах "Свічадо"
www.ukrlegenda.org

www.ukrlegenda.org







Українські легендиДоля запорозьких земель і козаків

* * * * * * *

Адріан Кащенко. Оповідання про славне військо запорозьке низове. \

    \ Шукання страченої волі (1776 - 1828 роки)

* * * * * * *

Зимівники й займища військової старшини: Калнишевського – на річці Кам'янці, Павла Головатого – на Солоній, писаря Глоби – на Малій Тернівці, осавула Якова Качалова – у Великому Лузі, полковника Колпака – на річці Багатій та інших – були конфісковані й спродані здебільшого тим же генералам, полковникам та іншим військовим чинам, що їх цінували й продавали. Військові гурти товару й табуни коней забрала казна, а те поділено між греками та арнаутами, що під той час осіли в Керчі, Єнікале й на землях Запорожжя. Добро січової церкви, яке лишилося після пограбування під час руїни, Потьомкін почасти подарував згодом у собор Миколаєва, почасти ж забрав собі.

Землі Запорожжя були поділені між губерніями Новоросійською та Азовською і після того петербурзькі вельможі та сенатори вже не ховалися із своїми давніми потаємними бажаннями, а почали випрошувати собі в цариці запорозьких земель. Найбільше, а саме 200 000 десятин, захопив генерал-прокурор князь Вяземський. Йому припали обидві Січі з величезною площею степів, лиманів та лугів. Трохи менше, хоч теж чимало (біля 150 000 десятин), привласнив Потьомкін. Околиці сучасного Катеринослава з лісами й островами на Дніпрі були подаровані князю Прозоровському, Гард на Бузі з великою площею земель – дістався князеві Поліньяку; графу Кирилу Розумовському, останньому гетьману України віддали 35 275 десятин, графові Каменському – 20 000 десятин, графині Браницькій – 21 614, поручнику Черткову – 15 570, а далі почали роздавати запорозьку землю всякому, хто хотів, аби тільки він посадив по 13 дворів своїх кріпаків на кожні 1500 десятин та платив щороку по 2 з половиною копійки за десятину, й таким чином, до року 1784 було роздаровано панам 4 470 302 десятин запорозької землі.

Але ще й після того лишилася вільна земля на Запорожжі, й її почали віддавати поселенцям, а найбільше – німцям. Найперше, їм випало серце Запорожжя – острів Хортиця, і західний берег Дніпра, починаючи од кінця порогів, униз за острів. На кожну німецьку душу дісталося дурно 65 десятин землі й, крім того, всякі запомоги грішми й лісом на будівлю й господарство.

Така величезна на Запорожжі зміна не могла статися протягом одного року, а потребувала чимало часу, і те запорозьке товариство, що під впливом промови січового пан-отця Володимира скорилося своїй долі, в перший рік після зруйнування Січі не дуже побивалося над цим і не відразу вгадало, що буде далі.

Указом цариці від 1775 року запорозьким козакам дозволялось або йти до своєї родини, відкіля хто прибув на Січ, або жити на Запорожжі, взяти собі від казни під оселю землю й вести хліборобство. Першим своїм правом майже ніхто із запорожців не скористався, бо всім добре відомо, що на Україні, як Правобережній, так і Лівобережній, панувало кріпацтво, лізти ж самохіть у ярмо ніхто не хотів. Тільки невелика частина запорозького товариства пішла на межу Слобідської України й осіла там по слободах та біля річки Береки, решта ж лишилася У своїх рідних, политих кров'ю батьків, степах.

Степи Запорожжя ще й під час скасування Січі в кінці XVIII століття перебували майже в первісній красі. Буйні трави ще ховали в собі цілі гурти худоби, і, як і колись, тільки високі роги волів випиналися з-під трави на світ. Трава в степах щороку росла доти, поки під осінь од вітрів та дощів лягала цілим шаром на землю. Поміж тими високими травами мешкала велика сила дикого звіра й птиці: ще водилися на Запорожжі навіть олені й дикі коні, ще ходили по степах цілими табунами. Луги Запорожжя були вкриті непорушними одвічними лісами, а озера по них кишіли водяною дичиною; лимани й річки були повні рибою, по степових байраках ще красувалися зелені діброви, а поміж дубами росли родючі дерева: груші, кислиці, вишні, барбарис, калина, видолинки степові вкрили непролазні терники… Було ще на Запорожжі де пожити, було і з чого жити!

Більшість запорожців розійшлася по зимівниках до приятелів, що раніше покинули Січ та осіли у захисних кутках Запорожжя. Зимівників на Запорожжі існувало біля тисячі, тепер же, після руїни, кількість їх ще збільшилась на кілька сот. Багато запорожців прибилося й до запорозьких сіл понад річками Оріллю, Самарою та Протовчою, і такі села, як Романкове, Тритузне, Таромське, Кам'янка й обидва Кодаки відразу поширилися вдвічі, а між двома Кодаками виникло нове село Лоцманська Кам'янка. В тому селі російський уряд оселив запорожців, які добре знали дніпровські пороги з тим, щоб вони проводили плоти з лісом та інші судна.

Проте чимало поодиноких запорожців ще довго, як посиротілі діти, блукали по лугах та по степах, як згадує пісня:

В темному лузі явір зелененький,

Під явором коник вороненький,

На конику козак молоденький;

Спинився ж він та й став міркувати,

Взяв бандуру, почав вигравати.

Ой, голосно ж бандуронька грає,

Струна струні стиха промовляє:

Ой, де ж тії козаки гуляють?

А де ж вони слави добувають?

Тільки не минуло й двох років, як запорожцям довелося каятись, що не пішли разом зі своїми товаришами за Буг. Роздаючи землі панам та вельможам, російський уряд викликав з одмежованих їм земель тільки ті села й оселі, які були на генеральних картах; зимівники ж на картах не позначались, і майже всі вони попали разом із землями в панські руки. Нові власники не хотіли признавати за запорожцями прав не тільки на грунти навколо зимівників, а навіть на худобу й хати. Вони відбирали запорозькі оселі під казарми для своїх нових поселенців-кріпаків, худобу виганяли на роботу й навіть вважали своєю власністю; самих же запорожців записували в кріпаки.

Зрозуміло, що запорозька сірома не скорилася тому, а покидавши свої гнізда, стали мандрувати світ за очі: хто – за Буг, хто – в Таврію, до татар, а хто – навіть за Кубань:

Ой, у полі криниченька,

там дівчина воду брала,

Мені молодому шляхи розказала:

«Ото ж тобі, та добрий молодець.

Ані плакать, ні тужить;

Ото ж тобі, та добрий молодець,

Аж три дороги лежить:

Одна на Дін, друга у Крим,

А третяя на Дунай-річку!»

Проте старим запорожцям і тим, що мали вже сім'ю, не так-то легко було втікати й вони разом із дітьми таки й опинилися в кріпацтві. Скарги декого з них до губернаторів, хоч і мали наслідком накази поміщикам не одбирати у запорожців хат і не чинити їм утисків, та ті накази так і лишалися тільки на папері.

Стогін стояв на Запорожжі від утисків поміщиків, і той стогін відбився в народній пісні покликом до останнього кошового отамана Петра Калнишевського та до цариці Катерини:

Ой, встань, батьку, та встань, Петре, – кличуть тебе люде,

Як поїдеш до цариці, по-прежньому буде.

Ой, піди ж ти до столиці прохати цариці,

Чи не вступить царство землі по прежні границі?

Чи не верне степи й поля, всі клейноди наші?

Ой, царице, наша мати, змилуйся над нами,

Оддай же нам наші землі з темними лугами!»

«Не на те ж я, запорожцю, москалів заслала,

Ой, щоб твої луги й землі назад повертала!

Не на те ж я запорожці, Січ розруйнувала,

Щоб назад вам степи й луги й клейноди вертала!»

Текла річка із-за саду та й упала в кручі –

Заплакав же пан кошовий від цариці йдучи.

Текла річка-невеличка, заросла лозами –

Заплакав же пан кошовий дрібними сльозами:

«Ой, великий світ, царице, і всім ти владаєш,

А вже ж ти нас, запорожців, з місця споміщаєш,

Та вже ти ж тих вражих панів та все награждает».

Та летить крячок та на той бочок, та, летячи, кряче,

Та все військо запорозьке та з Калниша плаче,

Та летить крячок, та на той бочок – де взявся шуліка,

– Ой, не буде в Січі города од нині й до віку!

Трохи легше було тим січовикам, що прибилися до великих сіл: їх разом із селами записали в казенні поселяни, й жили вони трохи вільніше за панських, але землі їм було відмежовано небагато й про життя з полювання та рибальства, як за часів Запорожжя, вже не могло бути й мови – довелося братися до коси та плуга й перекинутись у «гречкосіїв».

Чутки про те, що недалеко за Бугом товариші їхні живуть вільним козацьким життям, доходили й на Запорожжя і викликали в серцях поневолених запорожців пекучий біль:

Ой, як був у мене коняка –

Був коняка-розбишака,

Була шабля і рушниця

Ще й дівчина чарівниця!

Ой, коняку турки взяли,

Ляхи шаблю пощербали,

І рушниця поламалась,

Ще й дівчина відцуралась!

Між Буджацькими степами

Ідуть наші з бунчуками,

А я з плугом та сохою

Понад нивою сухою!..

Опріч усіляких тягарів, що падали на казенних поселенців, вони ще мусили приставляти рекрутів у пікінерські полки.

Поневолення запорожців, разом із зміцненням кріпацтва на Україні, народ український оспівав у чудовій пісні про «Правду та Кривду»:

Нема в світі правди, правди не зіськати!

Бо тепер неправда стала правдувати.

Уже тепер правда в панів край порога,

А щира неправда сидить кінець стола!

Уже тепер правда сидить у темниці,

А щира неправда з панами в світлиці!

Уже тепер правду ногами топтають,

А тую неправду медом напувають.

Уже тепер правда сльозами ридає,

А тая неправда все п'є та гуляє.

Десь ти, правдо, вмерла, чи ти заключена,

Що тепер неправда увесь світ зажерла!

Тільки в світі правди, що рідная мати…

Де б ми її в світі могли одшукати?

Ой, орлице мати! Де ж тебе нам взяти?

Тебе не купити, ані заслужити!

Коли тебе, правдо, в світі увидіти,

Орлиними крилами раді б ми летіти.

Ой, як же тим діткам без матері бути?

Да щодня заплачуть, не можуть забути!

Вже рідного брата тепер стережися.

І з ним на суд стати – правди не зіськати,

Тільки сріблом-злотом панів насищати.

Вісті про таке поневолення запорожців на самому Запорожжі долітали разом із втікачами за Буг та Дунай, і через те не дивно, що всі заманювання Потьомкіна і Маніфести цариці задунайські запорожці сприймали з великим недовір'ям, як те видно з народної пісні:

Ой, пише москаль та й до кошового:

«А йдіть до мене жити,

Віддам землю по-прежньому:

А до Дністр гряницю!»

«Ой, брешеш, брешеш ти, вражий москалю, –

Хочеш піддурити:

Як підемо ми до тебе,

Будеш лоби голити!»

Всім посланцям Потьомкіна, навіть військовому старшині Сидору Білому, який за його наказом їздив у 1784 році на Дунайський запорозький Кіш, козаки відповідали, що раніш, ніж закликати запорожців вернутись на російську сторону, Потьомкін повинен віддати тим, що лишилися на Запорожжі, військові клейноди разом із військовими землями.

Ой, зібралися пани генерали в Сенат сеймувати:

Ой, як же се військо, славне запорозьке, зібрати.

Хоч сеймуйте, пани генерали, да не так воно буде:

А верніть військові клейноди, то й само військо прибуде.

Потьомкіну і взагалі Росії запорожці дуже були потрібні, – всі тепер зрозуміли, що мати їх під час війни з турками на боці ворогів дуже зле; але як же можна було вволити їхню волю й повернути їм військові землі, коли сам Потьомкін уже володів величезною площею тих грунтів. До того ж, Потьомкін залюднював ті землі своїми кріпаками із середньої Росії й поневолив та повернув у кріпацтво в Олександрівському повіті 247 душ запорозьких козаків та 508 душ колишніх вільних людей, запорозьких підданців. Зрозуміло, що вимог запорожців про землю не могли задовольнити, а щоб спинити щоденну втечу кріпаків за Буг, то Потьомкін став клопотатись про те, щоб одсунути турецьких запорожців далі від російського кордону.

Ще року 1779-го російський уряд вимагав од султана, аби видав російських утікачів-запорожців, та той відповів на те, що не видасть нікого, а лише згоден дозволити тим із запорожців, які самі забажають повернутись у свою землю, вийти з Туреччини. А позаяк таких не знайшлося, то запорожці лишилися за кордоном і надалі.

* * * * * * *

Адріан Кащенко. Оповідання про славне військо запорозьке низове. \

    \ Шукання страченої волі (1776 - 1828 роки)

* * * * * * *


Читайте також - Ой, Січ - мати


Українські легенди






[ нагору ]

Copyright © 2013 - 2018 - Українські легенди - www.ukrlegenda.org