Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org

В Україні: Sun, 22 Apr 2018, 11:35
Збірка "Савур-могила"
Звичаї нашого народу
Козаччина
Народна творчість
Галерея зображень
Альманах "Свічадо"
www.ukrlegenda.org

www.ukrlegenda.org







Українські легендиГетьман Дмитро Вишневецький (Байда)

* * * * * * *

Адріан Кащенко. Оповідання про славне військо запорозьке низове. \

    \ Про початок козаччини та боротьбу її з татарами й турками (1483-1590 роки)

* * * * * * *

В ті часи десь року 1552-го на Січ прибув один із нащадків литовсько-українських князів Дмитро Вишневецький. Він був жвавий та завзятий вояка із щирою козацькою вдачею. Наслухавшись ще з малих літ про славну боротьбу запорожців із татарами та про їхні лицарські вчинки й звичаї, Вишневецький уже з року 1540-го почав козакувати й був добре відомий запорожцям, бо деякий час перебував і на Січі.

Року 1550-го, коли король польський визнав Вишневецького старостою Черкаським та Канівським, він згуртував навколо себе чимало козаків і вже року 1552-го, покинувши староство, посадив свої загони на човни, виплив на Запорожжя й отаборився на острові Хортиця.

Побувавши ще до того із запорожцями в походах та боях, Вишневецький зрозумів вагу єдності, одностайності, товариства й любові до рідного краю й прийшов до думки, що із запорожцями можна поставити справу оборони України від татар далеко ширше й міцніше, ніж вона стояла. Завзятому Байді боліло серце з того, що через свої незначні сили запорожці змушені були нападати на бусурманів лише потай і після кожного наскоку ховатися в пущах Великого Лугу. Він мріяв створити військо, яке б відверто і збройно стало на низу Дніпра й заступило Україну з півдня; осередком же цієї сили мав бути острів Хортиця, що лежить на Дніпрі нижче порогів та Кічкасу.

Запорожці радо вітали заміри Вишневецького, прибули до нього на Хортицю, обрали його своїм гетьманом та обіцяли міцно стояти разом із ним у боротьбі з бусурманами.

Острів Хортиця чималий: він тягнеться на десять верст уздовж і шириться на три версти впоперек. Його голова (горішній кінець) дуже висока й виходить із води сторчовими скелями, неприступними для ворогів. Саме тут Вишневецький і почав споруджувати містечко, обкопуючи його рівчаками та обсипаючи валами; коли ж містечко було закінчене, козаки поробили з дубових кряжів ще поверх валів стіни та башти. Те містечко простягалося від голови острова до Вошивої скелі на східній протоці Дніпра та до острова Мала Хортиця на заході, який зветься у наші часи Старим Дніпром, і поділявся такими ж окопами та стінами упродовж острова на дві частини з тим, щоб коли вороги здеруться на острів з одного боку, то на іншій половині можна було б оборонятися.

Закінчивши ту велику й міцну будову, Вишневецький звернувся з листами до польського короля Жигмонта й до московського царя Івана Грозного, щоб вони надали йому підмогу для великого походу в Крим.

Надії Вишневецького на допомогу не здійснилися. Король не тільки не допоміг, а ще й розгнівався за те, що гетьман зачіпає татар; цар же хоча й прислав запорожцям на потугу путивльських козаків, але та поміч була дуже незначна.

Проте року 1556-го Байда вирушив-таки походом на Очаків і, зруйнувавши його околиці, визволив чимало невольників. Тільки через брак гармат йому не вдалося добути Очаківський замок. Повернувшись із походу, Вишневецький негайно ж напав на Аслам-город та тільки й цього міста не взяв, а, обминувши його, обійшов із козаками всі татарські степи й попалив улуси до самісінького Перекопу.

Відплачуючи за ті козацькі напади, хан кримський наприкінці того ж року, діждавшись, доки Дніпро замерзне навколо Хортиці, атакував із великою ордою містечка Вишневецького, але захопити їх не зміг. Козаки цілий місяць давали татарам відсіч і, добре погромивши ворога, врешті-таки відігнали геть.

По весні, радіючи своїй перемозі, запорожці посідали в човни, несподівано підпливли до Аслам-городу, взяли його штурмом і, повитинавши всіх бусурманів та визволивши чимало невольників, повернулися на Хортицю з великою здобиччю.

Та недовго запорожці святкували перемогу. Через півроку Хортицю оточили вороги; зі сходу підступив хан з ордою, з півдня на сандалах і галерах прибули турецькі яничари, а із заходу підсунулося волоське військо, підвладне султанові.

Тяжко довелося козакам одбиватися від ворогів, бо тих було вдесятеро більше, допомога ж ні від короля, ні від царя не прийшла, проте запорожці міцно стояли й одбивалися, не шкодуючи свого життя, і лише через чотири місяці, коли на Хортиці не вистачило припасів, Вишневецький потай покинув острів і подався з городовими козаками до Черкас, а запорожці попливли у Великий Луг до своєї добре прихованої й не відомої ні татарам, ні туркам Січі.

Перебувши ці пригоди, Вишневецький зрозумів, що для боротьби з бусурманами козацької сили замало. Проте він не заспокоївся на тому, а, впевнившись, що московський цар прихильніше ставиться до його боротьби, ніж польський король, поїхав у Москву, записався в царя на службу й, діставши від нього клейноди Війську Запорозькому та невеличку допомогу військом, року 1558-го знову повернувся на Хортицю та, згуртувавши біля себе городових і запорозьких козаків, вирушив на татар степами й Дніпром. Наляканий бойовим хистом та завзяттям Вишневецького, кримський хан залишив цього разу козакам усі дніпровські міста й степові улуси й, зібравши свої орди, заховався з ними в Криму.

Козаки з Вишневецький опанували всіма степами, починаючи від Бугу й до самісінького Дону, і звідтоді стали мати їх за свою власність. Проте таке становище тривало недовго, бо московський цар викликав свого підданця Вишневецького до Москви й послав його з російським військом воювати на Кавказ, а татари ж тим часом знову вийшли з Криму й захопили свої кочовища.

Через рік Іван Грозний хотів послати Вишневецького зі своїм військом проти Польщі, та тільки гетьман на те не згодився, а, зачувши, що на Україну з Буджака наскочила татарська орда, знову прибув на Запорожжя й року 1561-го листом із Січі Запорозької просив короля Жигмонта повернути його в своє підданство. Король охоче виконав те бажання, покликав Вишневецького до себе у Краків і там з великою пошаною привітав його, разом із найвищою польською шляхтою, як відважного войовника-лицаря.

Після того Байді було повернуто всі його маєтки, але все-таки пильно завважено не водити більше козаків на татар і турків, щоб не піднімати їх на помсту. Вишневецький скорився волі короля, але ненадовго. Життя в розкошах та багатстві не задовольняло завзятого козацького ватажка, і за першої ж нагоди, незважаючи на свої не молоді вже роки та недуги, він знову взявся за шаблю.

Сусідня з Україною земля – Молдова, що тоді була в залежності від турецького султана, хотіла, проти волі свого господаря, себто князя, скинути турецьке ярмо – і от молдавські бояри, шукаючи собі підмоги, прислали до Вишневецького посланців просити, щоб він, набравши військо, став господарем Молдови й уладнав її спілку з Польщею.

Вишневецький охоче на те відгукнувся й удався за згодою до Війська Запорозького. Поклик улюбленого гетьмана, що не раз водив козаків до слави, відразу підняв на ноги запорожців, і навколо Вишневецького зібралося біля 4000 душ. З тим військом року 1564-го він і вирушив на Молдову, та тільки там на нього чекала зрада. Другий претендент на Молдавське господарство, боярин Томжа, сподіваючись собі ласки від турецького султана, вдав із себе спільника Вишневецького, а коли той із невеликою купкою запорозької старшини та польської шляхти відступив від свого війська й наблизився до Томжі, він захопив Байду з усією старшиною в бранці й мерщій надіслав у дарунок турецькому султанові.

Довідавшись про зраду, запорожці кинулися на військо Томжі, але, побачивши, що наздогнати й визволити з неволі славного товариша було вже неможливо, мусили із сумом повернутися на Україну.

Діставши до рук свого заклятого ворога, турецький султан скарав його лютою смертю: його скинули з башти на залізні гаки, і він, зачепившись за гак ребром, кілька днів висів та мучився.

У народних згадках Вишневецький назавжди лишився не князем, а вірним товаришем січовим, завзятим Байдою, і народ оспівав так його смерть:

В Цареграді на риночку

Та п'є Байда горілочку:

Ой, п'є Байда та не день, не два,

Не одну нічку та й не годиночку;

Ой, п'є Байда та й кивається,

Та на свого джуру поглядається:

– Ой, джуро мій молодесенький!

Та чи будеш мені вірнесенький?

Цар турецький к ньому присилає,

Байду к собі підмовляє:

– Ой ти, Байдо, та славнесенький!

Будь мі лицар та вірнесенький.

Візьми в мене царівночку –

Будеш паном на всю Вкраїночку!

– Твоя, царю, віра проклятая,

Твоя царівночка поганая!

Ой, крикнув цар на свої гайдуки:

– Візьміть Байду добре в руки,

На гак ребром зачепіте!..

Ой, висить Байда та й не день, не два,

Не одну нічку та й не годиночку.

Ой, висить Байда та й гадає,

Та на свого джуру та й споглядає,

Та на свого джуру молодого

І на свого коня вороного.

– Ой джуро мій молодесенький!

Подай мені лучок та тугесенький,

Подай мені тугий лучок

І стрілочок цілий пучок!

Ой, бачу я три голубочки,

Хочу я вбити для його дочки.

Ой, як стрілив – царя вцілив,

А царицю – в потилицю,

А його доньку – в головоньку.

– Ото ж тобі, царю, За Байдину кару!

Життя Байди-Вишневецького та його походи й боротьба з бусурманами лишили по собі чималий слід на Україні и на Запорожжі. Він одсунув татарські кочовища від Дніпра на схід та захід і тим полегшив становище запорозького козацтва і його зносини з Україною. Про запорожців як переможців над татарами пішов розголос по всіх землях, і сусідні держави почали рахуватися з ними як із визначною військовою силою, що її бажано б мати на своєму боці. Козацтво й само виросло в своїх очах; на Україні ж стали прославляти козаків, як оборонців свого життя, і замість невольницьких плачів та нарікань на татарську руїну, по Україні почали лунати вже й бадьорі пісні про козаків-звитяжців, як, скажімо, пісня про козака Голоту.

1

Ой, на полі та й на Килиїмськім,

На шляху битому, ординськім,

Ой, там гуляв, гуляв козак Голота.

Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота.

Правда, на козакові шати дорогії –

Три семирязі лихії:

Одна недобра, друга негожа,

А третя й на хлів не згожа.

А ще, правда, на козакові постоли в'язові,

А онучі китайчані –

Щирі жіночі, рядняні;

Волоки шовкові –

Удвоє, щирі жіноцькі валові.

Правда, на козакові шапка-бирка:

Зверху дірка,

Травою пошита,

А вітром підбита.

Куди віє, туди й повіває,

Козака молодого прохолоджає.

2

Та гуляє козак Голота, погуляє;

Ні города, ні села не займає, –

На город Килію поглядає.

У городі Килії татарин сидить, бородатий,

По горницях походжає,

До татарки словами промовляє:

– Татарко, татарко!

Ой, чи ти думаєш те, що я думаю?

Ой, чи ти бачиш те, що я бачу? Каже:

– Татарине, ой, сідий, бородатий!

Я тільки бачу, що ти передо мною по горницях походжаєш,

А не знаю, що ти думаєш та гадаєш.

Каже:

– Татарко!

Я те бачу: в чистім полі не орел літає,

То козак Голота добрим конем гуляє.

Я його хочу живцем у руки взяти

Та в город Килію запродати,

І ще ж ним перед великими панами-башами вихваляти,

За його много червоних, не лічачи, брати,

Дорогії сукна, не мірячи, пощитати.

3

То теє промовляє, дорогеє плаття надіває;

Чоботи обуває,

Шлик бархатний на свою голову надіває,

На коня сідає,

Безпечно за козаком

Голотою ганяє.

А козаченько оглядається

І корбачем одбивається.

Та вже ж той козак

Голота добре козацький звичай знає,

Ой, на татарина скрива, як вовк, поглядає.

Каже:

– Татарине, татарине!

На віщо ж ти важиш:

Чи на свою ясненькую зброю,

Чи на свого коня вороного,

Чи на себе, татарюгу старого?

– Я, – каже, – важу на свою ясненькую зброю,

А ще лучче – на мого коня вороного,

А ще лучче – на себе, татарюгу старого.

Я тебе хочу живцем у руки взяти,

В город Килію запродати,

Перед великими панами-башами вихваляти

І много червоних, не лічачи, набрати,

Дорогії сукна, не мірячи, пощитати.

Та козак Голота добре звичай козацький знає,

Ой, на татарина скрива, як вовк, поглядає.

– Ой, – каже, – татарине, ой, сідий же ти, бородатий!

Либонь же ти на розум небагатий:

Ще ти козака у руки не взяв,

А вже козакові віри доняв,

А вже за його й гроші пощитав.

А ще ж ти між козаками не бував,

Козацької каші не їдав

І козацьких звичаїв не знаєш.

А татарин його озирає,

З його насміхає.

– Ой ти, – каже, – козаче, козаче-нетяго!

Звідкіля ти розуму набрався,

Що вельми одіжно убрався?

Ой, на що ж ти уповаєш?

Чи на свою шапку-бирку,

Що травою шита,

Вітром підбита –

А зверху дірка?

Чи на свої постоли боброві,

Що шовкові волоки –

Водносталь з валу?

Чи на свою сермягу семилатную?

– Ой, татарюго старий, бородатий, Що твоя одежа зможе?

Ще побачим, кому бог поможе.

4

Ой, на полі та й на Килиїмськім,

На шляху битім, ординськім,

То не ясний сокіл літає –

То козак Голота, сердешний, добрим конем гуляє.

Ой, став татарин ік йому приїжджати,

Став тугого лука напинати,

Сердешного козака Голоту стріляти-рубати,

Та козак Голота нагайкою стріли одбиває,

Ой, на татарина скрива, як вовк, поглядає.

– Ой ти, татарин, старий, бородатий,

Да на розум небагатий!

Ти між козаками не бував

І козацької каші не їдав,

І козацьких жартів не знаєш…

Десь у мене був з кулями гаман –

Я ж тобі гостинця дам.

Як став йому гостинці посилати,

Став татарин із коня похиляти.

– Ой ти, татарине, старий, бородатий,

Да на розум небагатий!

Ще ти мене не піймав,

Да уже в город Килію запродав

І срібні за мене гроші побрав!

От тепер твого одного коня вороного

Поведу до шинкарки пропивати,

А другим твоїм конем вороним

По городу Килії гуляти, –

Ой, гуляти, гуляти, гуляти

Да єдиного бога споминати!

5

Тоді козак добре дбав,

Чоботи татарські істягав,

На свої козацькі ноги обував;

Жупан татарський істягав,

На свої козацькі плечі надівав;

Бархатний шлик іздіймав,

На свою козацьку голову надівав;

На коня татарського сідає,

Поле килиїмське вихваляє:

– Ой поле, – каже, – поле килиїмське!

Скільки я на тобі гуляв,

Да такої здобичі не здобував!

Бодай же ти літо й зиму зеленіло,

Як ти мене при нещасливій годині сподобило!

Дай же, боже, щоб козаки пили та гуляли,

Хороші мислі мали,

Од мене більшу здобич брали

І ворогів під ноги топтали!

* * * * * * *

Адріан Кащенко. Оповідання про славне військо запорозьке низове. \

    \ Про початок козаччини та боротьбу її з татарами й турками (1483-1590 роки)

* * * * * * *


Читайте також - Ой, Січ - мати


Українські легенди






[ нагору ]

Copyright © 2013 - 2018 - Українські легенди - www.ukrlegenda.org